З нашого села веде кривульками маленька зароснута стежка через гору в ліс. У лісі тягнеться вона то в гуща­вині, то попід буки, то суваючися берегами мочил (болота).

Інші мочила влітку заплісають, а восени в них жони
скупують снопики конопель. А в сих мочилах і жаби не
квакають. Навіть місяць лиш крадькома сунеться по гли­-
бині їх.                

Діти, як пасуть худобину і мають пройти коло мочи­ла того, спершу обернуться на всі боки і в зад, а потім шапку добре стягнуть на вуха й від швидкого бігу не чу­ють землю під ногами. А як бабка йде попри того мочи­ла, то всі молитвоньки вицорконить...

Се мочило віє на всі боки страхом. А німотою своєю говорить нам про давні часи. З одного боку піднімає з се­бе величезну кам'яну плиту, по боках мохом заглушену. З-під плити у воді мокне придавлена голова й руки з ши­рочезними  пальцями,  закінченими скривленими  кігтями...

Та колись ця плита не лежала так, а служила за вхід­ні двері до підземних печер. Колись плиту одвалювали не одні сильні мускулисті руки, які забирали із сіл тяжку мозолисту працю людей. Забирали — не просили ні худобу, ні овцю, що попало, те на своєму дубовому столі спо­кійно межи собою ділили.

Багато кров'яних цяпок присохло і цвіло на їх сороч­ках од убитих жертв людських. А під сорочками багато скипілих  зашерхнутих  ран  од  вічних  битв  і  незгод.

Під чолом ховалися мутні очі, сидячи по трьох парах з одного, а по трьох з другого боку столу, а одна пара очей, як гадючі жала, острила на всіх пекельною злобою.

Всього мали доста, а ще забажали взяти на саму ве­лику п'ятницю одинокий дзвін з найближчого села. Пові­сили його в кут своєї печери.

Як крадіж назбирану ділили межи собою, то один з них свою часть — стегно з корови бідної вдовиці - зава­див на сердечко дзвона. А дзвін розмахнувся й зачав дзвонити... Не було сили тої, котра би сперла йога Де би не ховались, а дзвін усе голосніше: «Бім-бам!..» Го­ловний розбійник не терпів голосу дзвону, бо боявся, що дзвін зрадить їх людям, і наказав придушити дзвона.

Та дарма! Не було кому, бо всі інші шестеро повтікали. Розгнівлено сам узяв придвірну кам'яну плиту й хо­тів на дзвін привалити, але сила голосу дзвону ударом притрощила його самого до землі.

Набігли чорні хмари і застелили синє небо, вдарила блискавка в ту печеру, потряслася земля й засипала те місце.

А плита лежить і мокне в мочилі, а дзвін дзвонить і дзвонить...