В одному з гірських селищ жив собі леґінь Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам'ятав. Може, що мав високий гнучкий стан, чи вже дуже спритний був до роботи.

Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатися додому, а заночувати в лісі. Стара сме­река гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкри­ла його своїм пахучим убранням. Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в зеленому, очі в неї зелені, і довга, до долу коса. Вона лагідно й сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся. Щось стиха наспівує.

Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб торкнутися її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують в далекому небі. Аж дивиться — повисло щось на смерековій гілці й світиться дивним і таким теплим зеленим вогнем.

Підійшов, взяв у руки. А воно й далі світиться. Так тихо  й  ласкаво.

Між тим щезли зірки, і зажеврілося небо на сході, У променях вранішнього сонця  заблищала  роса.

Десь здалеку долетів перший, ще несміливий спів пта­шини.

А трохи згодом уже весь ліс ожив. Величезне сонце підіймалося з-за гір. Здавалося, що не воно підіймається, а сині гори, вклоняючись, дають йому шлях. Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахід­ку. А коли глянув, то побачив: на руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилася: мабуть, згасла з першими променями сонця. Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню дівчину.

Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Схо­вавшись за велику смереку,  він чекав на лісову красуню.

Розтанули гору в нічній темряві, повисипали зірки на небі... Раптово, наче з-під землі, з'явилася дівчина. Вона, тихесенько відхиляючи віти, йшла до старої смереки. Дів­чина присіла на шершаве коріння, що повпивалося в зем­лю, і заспівала. Спочатку тиха, а потім все гучніша пісня полетіла між гори. Далека луна підспівувала дівчині. За­хоплена піснею, вона незчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив її і пригорнув до себе. Довга зелена коса змією обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому зда­лося, ніби вся краса і велич Карпатських гір злилися в них, глибоких і чарівних. Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.

—   Хто ти?

Ніби неживі, до цього часу злякані вуста ледь-ледь розпустились у посмішці, але мовчали.

—   Хто  ти?—знову   запитав   Прут.

Вона  трохи   схилила   голову  набік,  посміхнулася:

—   Говерла.

«Говерла, Говерла...» — прошепотів   вітер.

«Говерла, Говерла...» — полетіло ген-ген удалину і за­тихло.

З того часу майже не приходив Прут додому. Цілими ночами разом з Говерлою блукав по горах. Кохання, вели­ке й щире, переповнювало їх серця. Неосяжне, як те синє небо над горами, воно кликало за собою.

Але потроху перша радість кохання стала затуманю­ватись. У Прута в долині жила старенька мати. А Говер­ла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.

Тато, почувши про любов Говерли до Прута, розгні­вався і прокляв свою доньку. Задрижали гори, загуркоті­ло, обсипаючись, каміння, застогнали проліски, на шаленім вітру затремтіли. Пішов гомін, страшний гомін по горах: «Прокляв, прокля-ав!..»

Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залилася слізьми.

—   Смереко-матінко, нема мені долі: занапастив її бать­
ко. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без
Прута я загину. Навчи, люба, що робити?

Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось заше­потіла.

— Добре, — мовила Говерла. — Прощавай, смереко, прощавайте, гори, прощавай, мій голубе Пруте. Як не на­лежатиму тобі, то й не буде мені життя тут,— і ступила на край   прірви.

Ніби земля розверзлася, так загуло навкруги. Стра­шенна злива попригинала дерева. Вітер, мов скажений, ви­ламував усе на своєму шляху. Він з розгону вдарявся об гору, виривав дерева, гнав долі насіння і летів до сусід­ньої гори, одним подихом зрушуючи в долину величезні кам'яні брили. Блискавка на мить освітлювала спотворю­вані   гори.   Поламані   дерева,   що   стогнуть   під сильними поривами вітру, скидалися на страхіття. Вони простягува­ли до вітру свої повикручувані коряві лапи, благали: «Пе­рестань, пер-рр-е-ста-ань!..»

Аж на ранок вщухла буря. Величне сонце піднялося оглянути Карпати — і здивувалося. На місці старої доли­ни виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди, дивуючись новій   красуні   горі.

Тільки в Прута щось тривожно на серці. Побіг він на гору.

—    Говерло,   Говерло,  де  ти?!

—    Це я — гора...— і біла ромашка, всміхаючись, ро-няє кришталеву сльозинку-росину.— Так, так, це я, Пруте...

Не повернувся Прут до людей. Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона прокладала собі шлях в уще­линах, спадала з стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розпо­вісти  щось  тим  величним  вічнозеленим  горам.

І прозвали люди ту річку Прутом, а височенну гору, біля ніг якої в'ється Прут,— Говерлою.

...Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута,, а він гомонить для неї, мов розказує про своє вічне кохання.