Чумацтво

Одним з найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В XIV—XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам'ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків — «мажа».Не менш інтенсивно розвиввся даний промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів   наприкінціXVIII  — у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України.

На сході його межі проходили по р. Оскол до впадання її в р. Сіверський Донець і далі по ньому; на півночі — по р. Сейм до впадання її в р. Десну і далі по Десні до впадання її в Дніпро а від Києва на Радомишль — Житомир — Острог; на заході — до передгір'їв Карпат і до Дністра; на півдні — аж до узбережжя Азовського і Чорного моря.

Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди — міщани, духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба. Їх транспортували в найвіддаленіші куточки України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи: сіль — з Прикарпаття і Криму, рибу — з Криму, пониззя Дніпра і Дону. З розвитком промисловості й товарно-грошових відносин асортимент товару значно розширився, а маршрути чумаків набули переважно південного напрямку. Зокрема, наприкінці XVIII — у першій половині XIX  ст. вони доставляли до чорноморсько-азовських портів великі партії зерна, будівельних матеріалів та інших вантажів, а на зворотному шляху вивозили традиційну продукцію — сіль і рибу.

Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що зумовлювалося трудомісткістю та небезпечністю праці. В соціальному плані він був доступний далеко не кожному козакові чи селянинові. Щоб ним займатися, потрібно було мати насамперед воза («мажу», «паровицю») і бодай пару дорідних волів. Більшість чумаків володіли однією-двома парами тяглових тварин і відповідною кількістю «паро-виць»; менша, заможніша частина — десятками волів і транспортних засобів. Бідніших селян часто наймали за погоничів тварин; це давало їм шанс у перспективі стати самостійним прасолом.

У далеку і небезпечну дорогу чумаки готувалися заздалегідь — ще взимі. Вони лагодили свої вози, виготовляли запасні частини (осі, дишла), замовляли в стельмахів нові колеса, відгодовували волів, запасалися дьогтем і харчами.

Як тільки з-під землі з першими весняними променями пробивалася трава, десятки чумаків на добровільній основі гуртувалися у так звані «валки». Об'єднаними зусиллями легше було долати степові простори, захищатися від татар, грабіжників чи навіть зграї вовків, допомагати один одному під час мандрівки. Валку, яка в дорозі розтягалася на сотні, а то й більше, метрів, очолював найдосвідченіший чумак — «ватажок». Він визначав маршрут подорожі, домовлявся за платню на водних переправах і митницях, визначав місця відпочинку і ночівлі, стежив за дотриманням учасниками походу дисципліни і порядку, був суддею при виникненні між чумаками суперечок тощо.

Подорож слобожанських прасолів добре змалював очевидець і дослідник чумацького промислу, український народознавець середини XIX ст. Григорій Данилевський: «Рано-вранці, години за три до сходу сонця, ватажок будить товаришів, вартові поять і запрягають волів, і валка зорює, тобто йде на зорі до нового привалу. Цей привал роблять уже тоді, коли сонце підбивається над землею в два дуби, тобто близько шостої або сьомої години. При цьому, поки воли відпочивають і пасуться, чумаки снідають. Опівдні другий привал і- обід. Увечері, на зорі, вечеря, а за нею — нічліг і справжній випас волів. Взагалі намагаються за день пройти верст тридцять. їдять дорогою пшоняну кашу з салом, хліб із сіллю, галушки, а з Дону назад — солону і в'ялену рибу. Звичай чумаків — у дорозі утримуватися в їжі. Волам вибирають кращий корм на луках і толоках і кращий водопій. Минають ближні погані криниці заради дальших і кращих. Уникають дороги через солончаки, якими всіяний лівий бік Дніпра до Сиваша, і трави, що зветься чихир. Від неї у волів з'являється кровотеча. Крім того, волам не дають життя ґедзі, комарі й мошки, які набиваються їм у вуха та в ніздрі й нерідко їх душать».

Такі умови праці й побуту спричинили виникнення специфічних норм звичаєвого права, що регулювали взаємостосунки між чумаками, сприяли утвердженню в їхній снідомості почуття взаємодопомоги, відповідальності, чесності, шанобливого ставлення до старших і досвідченіших тощо. Довготривала мандрівка загострювала її кожного з них потяг і тугу за рідним краєм, Домівкою, сім'єю, що знайшло яскраве відображення у багатющій усно-поетичній творчості — чумацьких піснях, народних оповіданнях і переказах, прислів'ях і приказках. Велика залежність успіху чумака від здоров'я волів як тяглової сили прищеплювала особливу любов до цих тварин. Втрата ж під час подорожі навіть одного вола вважалась великим лихом:

        Іду з корчми ледве живий,

Воли мої поздихали,

  Воли ярмо поламали.

  Ой я таки піддержуся,

        Хоть під хуру, да наймуся.

  Чужі воли буду гнати,

    Та все-таки чумакувати!

Чумацтво належало до найпрестижніших видів заняття і промислу. Повагу, до нього зумовлювали, з одного боку, відносна надійність заробітку, з іншого — працелюбність, сумлінність, доброта, лагідність, щирість та інші позитивні. риси характеру прасола. Тому в середньовіччі майже всі юнаки мріяли стати якщо не лицарем-козаком, то бодай чумаком. Та далеко не кожному щастило досягти своєї завітної мети — не лише через об'єктивні соціально-економічні перепони, а скоріше неспроможність подолати складні дорожні й психологічні випробування.

Розвиток у другій половині XIX ст., особливо в 60—90-х роках, економічно рентабельнішого транспорту — залізничного — спричинив швидкий занепад і зникнення чумацького промислу. Напередодні першої світової війни ним займалися лише поодинокі селяни центральних районів і Півдня України. І все ж, незважаючи на це, чумацтво становило одну з найколоритніших ділянок у вироб-ничо-господарській діяльності українців, позначилося на. розвиткові певних галузей традиційної культури — народній медицині й ветеринарії, звичаях та обрядах, уснопоетичній творчості, мистецтві тощо.

Наприкінці XVIII — у XIX ст. набув розповсюдження новий вид заняття — візникування. На відміну від чумацтва воно мало переважно форму додаткового заробітку у вільний від основної роботи час. Крім того, візникування мало, як правило, місцевий характер, тобто вантажі транспортувалися на незначну відстань — у межах кількох десятків кілометрів.

Як і в попередньому випадку, для цього заняття були . потрібні відповідні сухопутні засоби транспорту (віз чи сани) та упряжні тварини (воли чи коні). Оскільки в ХІХ ст., особливо в другій його половині, значна частина селян взагалі не мала у своєму господарстві волів і коней, відсоток зайнятого візникуванням сільського населення був незначний. Крім селян, вантажі транспортували також міщани. Візники найчастіше трелювали деревину на лісорубних ділянках, доставляли до річкових пристаней, на залізничні станції та в торгові центри будівельні матеріали (бруси, дошки, драниці, ґонти, вапно), деревообробну (вугілля, поташ, дьоготь) і сільськогосподарську продукцію, фрукти, дрова для міського населення тощо.