Хліборобство

Здавна поділ орних земель на городні та рільні був зумовлений відповідною структурою садиб (при утвердженні осілого способу життя), а також розширенням посівних площ. Невеликі ділянки біля осель огороджували (звідси — «городи», «городити»), вирощували на них відомі в регіоні культури. Поступово, у процесі розширення посівних площ, оброблені за огорожею землі відводили під зернові. Лише згодом остаточно стабілізується певна структура селянського поля, у якому вирізниться город із відповідним набором культур і основне орне поле — рілля. Хліборобству як господарсько-культурному явищу притаманна внутрішня структура. Його цілість становлять знаряддя праці, технологічний процес вирощування культурних злаків, плодів, а також ціла низка обрядово-ритуальних дій. Перед тим, як взятись за чепіги плуга, щоб провести борозну і засіяти зерно у добре підготовлений грунт, господар молився, проробляв різні предковічні ритуальні й магічні дії задля успішних результатів праці. Повна відповідність фізичних, технологічних вправ духовному стану людини, її світобаченню і відчуттям породжувала впевненість у характері хлібороба, наповнювала його душу спокоєм.

Упродовж тисячоліть селянин вирощував здебільшого зернові культури, почасти городні. Це тривало до появи у XVII—XVIII ст. на території України коренеплодів, зокрема картоплі. Саме просапні культури порушили віками плекані традиції хлібовирощування. Однак кмітливий розум селянина зумів налагодити «добрі стосунки» просапних із зерновими і започаткувати своєрідні традиції агротехнологічного процесу.

Незалежно від того, які хліборобські культури вирощувались — городні, зернові чи просапні, насамперед потрібні були знаряддя праці. У свою чергу, виготовлення хліборобської техніки відповідної конструкції і якості зумовлювало виникнення відповідного технологічного процесу. Проте цими двома компонентами не вичерпується зміст традиційного хліборобства. Принциповою ознакою є його обрядово-ритуальна частина, без якої хліборобство не уяві ляється як цілість. Отже, агротехнічний процес вирощування культурних злаків становить органічну єдність матеріального і духовного.

У цілісній системі народно-традиційної культури, особливо на ранніх етапах розвитку українського етносу, вагомого значення, безумовно, набувала агротехніка. З одного боку, це був суто матеріальний, виробничий процес, покликаний виконувати важливу соціально-економічну функцію, з іншого — духовне осягання буття через сферу абстрактно-містичного світосприйняття. Підпорядкування цих аспектів завданню створення життєво необхідних матеріальних благ є часткою колективного культурного прогресу у системі загальної традиційної культури.

Поняття «традиційне хліборобство» включає і такий ряд атрибутивних елементів, як культ землі, магія слова, магія предмета. Це те, що становило світоглядну систему. Світоглядні уявлення давнього хлібороба відігравали визначну роль в агровиробничому процесі.

Природно-географічне середовище, особливо на ранніх етапах розвитку, формувало господарські напрями, впливаючи, таким чином, на соціальні та економічні чинники. Цей процес мав змінний характер: врожай значною мірою залежав від природних факторів. Удосконалення технології хліборобства зменшувало вплив природно-географічного фактора. Тобто поліпшення засобів праці створює матеріальну   основу  для  стабілізації  її  результатів,  робить селянина менш залежним від сил природи. Природне середовище виступає як об'єктивний фактор, вплив якого на кінцевий результат вищий там, де нижчий рівень продуктивності. А при низькому рівневі продуктивності праці людина все більше покладається на містичні сили. Таким чином, створюється світоглядна система, утилітарно пов'язана з агровиробничим процесом. Простежується, отже, органічний і вмотивований зв'язок природного середовища і виробництва, природи і світоглядних уявлень.

§ 1. Знаряддя оранки

Від спушування грунту примітивними знаряддями бере свій початок хліборобська культура. Застосування з цією метою палиці археологи простежують у найдавніших осередках людської цивілізації. За допомогою палиці-копачки щонайбільше можна було підтримувати агротехнічну ідею необхідності обробітку грунту для успішного розвитку рослин, оскільки вплив її на продуктивність був зовсім незначним. 273 До того ж це знаряддя можна було використовувати лише в долинах рік і саме там, де формувалась своєрідна флора злакових приматів — природних попередників культурної флори. Подальший розвиток аграрної культури загалом пов'язаний з удосконаленням ґрунтообробних знарядь, особливо на ранніх етапах, коли обробіток землі був єдиним агротехнічним заходом для тимчасового підтримання її родючості шляхом поліпшення структури. Ранньотрипільські поселенці володіли певними навичками у плеканні деяких зернових культур, зокрема проса, ячменю чи навіть пшениці, застосовуючи для агротехнічного процесу такі знаряддя, як найпростіші моделі мотики, виготовлені з рогу, каменю чи дерева, а також кремінні серпи.
Саме застосування мотик різного ступеня довершеності дозволило створити основу для розвитку аграрної культури як матеріального гаранту поступу людської цивілізації взагалі. Не зникли безслідно набуті навички з підготовки грунту неолітичною мотикою трипілля — їх розвивали спадкоємні археологічні культури пізніших епох. Так поступово створювалася аграрна культура на етнічній території України.

Важливою об'єктивною умовою для переходу до так званого орного хліборобства було приручення, одомашнення тварин. їх використання як тяглової сили започаткувало новий етап у хліборобстві — розвиток тяглових орних знарядь.

Рало без полоза, рало з полозом

Упродовж І тис. н. е. сталися суттєві техніко-конструктивні зміни орної техніки: від найпростіших борозних знарядь — до оснащених череслом, палицею і колісним передком, здатних відвалювати брили грунту. Основою такого вдосконалення було рало: в одних випадках — безполозове прямогрядільне, в інших — полозове. Саме полозове рало, яке широко ужиткувалось давніми хліборобами уже в І тис. н. е., відіграло значну роль  у формуванні плуга.

При оснащенні орного знаряддя череслом і відвальною палицею змінилась технологія оранки (відораний грунт перевалювався частково або тільки розсувався в боки), воно уже перестає бути ралом у первісному розумінні. Це ще не плуг, але уже й не рало — перехідна модель, яка отримала назву плужиця. Очевидно, плужиця виникла в процесі вдосконалення рала додаванням до нього другого руків'я і чересла.

Фактично орне знаряддя з певною технологічною функціональністю, окреслене як рало, припинило своє існування у пізньому середньовіччі. Однак ще зустрічалось спорадичне його вжиткування наприкінці XIX — на початку XX ст., зокрема у поліській зоні. Однозубі знаряддя, призначені або для міжрядного обробітку просапних культур, або для багатьох інших допоміжних операцій агротехнічного процесу, іменувались за давньою традицією «рало», чи «орало» (Чернігівщина), а подекуди назву змінено на «окучник» (Житомирщина), чи «підгортач» (Київщина). Змінилася і традиційна назва багатозубих рал. На Харківщині знаряддя з трикутною рамою іменували «радлом»,  в Центральній Україні, на півдні Чернігівщини та у східній частині Поділля — «драпаком», чи «дряпаком», іноді «гаком».

Отже, навіть побіжні узагальнення щодо походження і вдосконалення орної техніки на етнічній території України свідчать про роль рала як базового для створення конструктивно досконаліших знарядь другого покоління — плугів і сох.

Типи плугів: 1 - плуг (Бойківщина, кінець XIX ст.); 2 - зразок типового карпатської о плуга 30 - 40-х років XX ст.; 3 — підволокл; 4 — частина плуга початку XX ст. (регулювання «на шрубу», закарпатська частини Бойківщиии)

Типи дерев'яних плугів: 1 — плуг (Гуцульщина, XIX ст.); 2 — плуг (Бойківщина, X ст.); З — гряділь (вид зверху); 4 — іс тик

_Плуг_.Це знаряддя, що здатне перекидати пласти грунту. Період його започаткуваиня слід окреслити як перехідний формотворчий, коли поряд з утвердженням ідеї оранки і перекиданням пластів грунту тривали пошуки знаряддя відповідної конструкції.

З кінця черняхівської епохи на етнічній території України ншіозове рало доконструювали череслами. Розпочався процес формування робочих частин знаряддя оранки. Зафіксоване у Сербії та Болгарії на початку XIX ст. побутування плужиць, взагалі їх існування свідчить про перехідний тип орного знаряддя.

Український традиційний плуг складався з двох основних частин — власне плуга і тяглового передка («теліжка»., «колісниця»). Основною деталлю плуга, яка з'єднує псі інші в певну конструктивну систему, є гряділь («придолоп», «грядка»). До конструктивних частин належать стовпа («підойма»), а також чепіги. Робочі частини дерев'яного плуга: чересло («крій», «довге залізо», «переднє залізо», «ніж» тощо), підошва («п'ятка», «санка», «полоз», «стріла» тощо), на яку насаджувався леміш («широке желізо», «широкий ніж», «черевик», «підріз», «писок», «копач» тощо), і полиця («дошка»). З заліза виготовляли чересло, леміш, а пізніше і полицю. Однією з основних формотворчих засад, що дозволяє вирізнити регіональні моделі - плуга, є ландшафтногрунтова характеристика тієї чи іншої етнографічної провінції. На базі українського традиційного плуга створюється карпатсько-гірська модель, конструктивно видозмінюється плуг поліської зони, дещо своєрідним виглядає плуг волинського історико-культурного ареалу тощо. У гуцульській частині Карпат аж до XIX ст. зберігся плуг з перекладною полицею, який можна вважати рудиментом широколопатевого двополицевого рала. Основні конструктивні вузли поширюються на сусідні етнічні території, зокрема Молдову, Росію, Білорусь, навіть на Кавказ.

Різноманітне регіональне моделювання класичного варіанту плуга свідчить про розвиток народного ґрунтознавства і одночасно вказує на залежність конструктивної моделі від агрофізичного стану грунту.

Запровадження у поміщицьких господарствах різних районів України фабричних зразків Менцеля, Сакка, Еккерта та інших промисловців не набули значного поширення у селянському середовищі. І не лише через їх високу ціну, а й у зв'язку із техніко-конструктивною недосконалістю, непристосованістю до певних типів грунтів. Тривав процес довершення традиційних моделей, до яких прилаштовували металеву гвинтоподібну полицю, суцільно з'єднавши її і лемешем та долучивши стрілу тощо.

Моделі сох

Відомі в етнографії однозубі сохи («білоруська сошка») — не що інше, як перехідні типи від рала до сохи, що законсервувалися у селянських господарствах. Саме ця модель сохи, а також інші, зокрема «цапулька», були першим етапом на шляху формування класичного двозубого варіанту, з яким пов'язане технічне вдосконалення і конструктивна   еволюція   від   знаряддя   спушувального до орного.

Соха відрізнялась від рала саме робочою частиною, якою була двозуба плаха — на зуби набивались асиметричні сошники — замість однозубого ральника. До цього орного знаряддя була прилаштована полиця у вигляді лопатки, яка давала  змогу  не  тільки  відгортати  відкраяний  грунт, а й перекидати його.

Враховуючи специфічні природно-географічні умови етнічної території України, а також те, що Середнє Подніпров’я, поліська зона були прабатьківщиною хліборобства і водночас територією запровадження таких первісних упряжних знарядь, як рало, а відтак і плуг, соха могла з'явитися на Поліссі уже у сформованому вигляді з північних, північно-західних регіонів лісової смуги приблизно у XVII—-XVIII ст. При цьому «етнографічні» сохи XIX ст. Полісся Лівобережжя України відрізнялися від своїх північних аналогів. Вони більше нагадували праоснову і зберегли жорстке кріплення робочої частини з корпусом сохи (виняток становить соха-односторонка зі східної частини Полісся). Зміни стосувалися і робочих частин, коли сільські майстри Полісся вважали за потрібне поставити ту чи іншу деталь так, як у плузі або ралі (поліська соха з Чернігівщини, соха з мелицею із Західного Полісся, модель із півдня Чернігівщини і Лівобережжя).

Ужитковий успіх сохи в етнокультурній зоні Полісся пов'язаний з її виробничою економічністю: при достатній продуктивності (вищій за рало, але нижчій за плуг) вона значно переважала існуючі орні знаряддя за доступністю і простотою в експлуатації. Легкоструктурні грунти з участю сохи можна було підготувати до посіву, маючи одного коня, тоді як рало, і особливо плуг, вимагають щонайменше двох волів чи коней.

Знаряддя боронування: 1 — типова рамкова борона; 2 — модель борони із Закарпаття (початок XX ст.); З — борона «грапа» (кінець XIX ст.); 4 — коток (кінець XIX ст.)

Безумовно, перші розпушувальні пристрої були найпростішої конструкції, переважно гіллячкового типу — верхівки хвойних дерев з обрубаними гілками або гіллячки з гострими шпичаками (глід, терен тощо). Це так звані боропи-плетуші. Уже у давньоруський час хлібороби доводили поле до технологічної завершеності брусковими боронами, найчастіше плетеного типу, які згодом набули найрізноманітніших форм, відзначались різними способами закріплення зубців. Подальший розвиток хліборобства відбувався у руслі територіальної локалізації орної техніки, тісно пов'язаної з конструктивним удосконаленням знарядь. Це спричинювалось феодалізацією суспільного життя, поширенням феодального (ленного) права на рільничі угіддя. Тому уже в пізньому середньовіччі виділяються суцільні зони сошної 12 оранки (північ Росії, Білорусь), плужного обробітку (більшість території України) із застосуванням сохи, плуга і рала. Така зональність поширення основних орних знарядь у східнослов'янських народів зберігалась до початку XX ст.

§ 2. Вирощування злаків

Другою складовою частиною традиційного хліборобства є агротехнічний процес. Його суть полягає у вирощуванні культурних рослин із застосуванням різних технологічних прийомів і навичок та використанням з цією метою відповідних знарядь праці.

Агротехнічний процес становить суму операцій, кожна з яких окреслюється як суттєва частина процесу вирощування злаків: системи рільництва, удобрювання поля, обробіток грунту, сівба, догляд за рослинами, жнива.

Системи рільництва. Це своєрідна стадія агротехнічного процесу вирощування культурних злаків, технологічний ряд якої насамперед організовано хліборобом у міру набутих ним знань і досвіду. Вона відбиває ступінь пізнання властивостей грунту, природного середовища, що свідчить про загальний етнокультурний рівень.

Водночас системи рільництва — це специфічний обсяг технологічних прийомів, що не обмежуються якоюсь певною процедурою — удобренням, оранкою чи зміною поля, а базуються на їх певних дозах, якими оперує хлібороб, тобто він здійснює організацію усіх заходів, спрямованих на підтримання родючості грунту. Організаційний чинник — основний компонент системи рільництва, оскільки хлібороб на певному етапі історичного розвитку суспільства виражає суму соціальних потреб, відбиває рівень продуктивності сил, акумулює в собі традиційні знання, які формують його світоглядні уявлення про предмет праці.

Черговість хліборобського використання поля з відповідними періодами його відпочинку прийнято називати системою рільництва: це двопілля, трипілля та ін. Організована зміна посівних і парових ділянок як ефективний агрономічний захід щодо відновлення природних сил грунту свідчить про поглиблення знань хлібороба про справжню природу грунту, ботаніку рослин.

Первісні системи рільництва базувалися на таких трьох елементах: відпочинок експлуатованої ділянки (польової чи 283 лісової), обробіток грунту і певна черговість висівання культур. Перший елемент виступав у відносно пасивній формі, тоді як активність другого і третього залежала від рівня загальної аграрної культури, що, у свою чергу, зумовлювалося рівнем розвитку продуктивних сил.

На ранніх стадіях вирощування зерна в умовах лісового ландшафту, в зонах Лісостепу і Степу, коли відбувалось лише визначення природної родючості землі, однією з умов існування і розвитку хліборобства був переліг. Це первинна найпростіша форма, спрямована на підтримання природної агрономічної сили грунту. Йдеться про певну організаційну систему, коли виснажену ділянку землі залишають на природне відновлення плодючості. Час експлуатації ділянки при перелоговій системі залежав від природної потужності грунту. Вона засівалася у довільній послідовності, здебільшого відповідно до потреб господарства.

Застосування парового обміну стало переломним моментом в історії розвитку хліборобства. Враховуючи усвідомлену необхідність підтримання родючості землі, емпірично було інайдено досить простий спосіб вдосконалення процесу зерновирощування.
 

Однією з умов виникнення парової системи було застосування тяглових орних знарядь — і не лише шунтувальних, а й таких, за допомогою яких можна було якщо не перевертати грунт, то хоч горизонтально підрізати його, щоби домогтися часткового знищення бур'янів, проникнення атмосферних мікроелементів у грунт тощо. Найпростішою паровою системою було двопілля.

Двопільною паровою системою рільництва послуговувалися на етнічній території України, у її степовій частині, ще у XVIII — на початку XIX ст. Як анахронізм найпростішого варіанту двопілля (коли відпочинкове поле облогувало) зустрічаємо його в умовах гірського карпатського рільництва у своєрідній толоко-царинній формі, коли частину поля розорюють і на ній висівають виключно овес, а на другий рік там випасають худобу. Такі землі були розміщені поза основним рільним масивом, і монокультурна дворічна парова система була функціонально доцільною з огляду на особли-284 вості господарсько-культурного типу гірського хліборобства. На паровому двопіллі переважно вирощували зернові культури. Наприклад, одного року висівали жито, тобто озимий посів, на другий рік поле відпочивало. Існувала своєрідна черговість культур, коли половину поля засівали не один рік, а два-три роки поспіль (залежно від родючості грунту), потім стільки ж часу воно облогувало.

В епоху Київської Русі існували усі об'єктивні передумови для поширення і вдосконалення трипільної парової системи рільництва, коли.рільне поле поділялося на три рівні ділянки: одну з яких постійно залишали під пар, а інші послідовно засівали озимими і яровими культурами. Проте економічна ефективність трипілля у виробництві зернових культур у різних місцевостях була неоднаковою і запровадження його у практику селянських господарств було неодночасним.

Трипільна система рільництва у процесі зерновирощування видозмінювалася щодо тривалості періоду ротації, черговості висівання культур та збільшення терміну парування поля тощо. Подекуди від трипілля залишалась лише ідея парового клину, бо поле інколи членувалось на 4, 5 чи навіть 6 і 8 ділянок. Вбачаємо у цьому не застиглість схеми ужиткування землі, а творчий соціально-економічно і агрономічно детермінований підхід.

На Поділлі поділ рільних площ називали «змінами», або «руками». На Стародубщині (Слобідська Україна) кожну зміну іменували «нивами», або «перемінами». На Полтавщині розмежоване дорогою на три частини поле називалося «озимий стовп», «ярий стовп» і «толока».

§ 3. Удобрення поля

Традиційний агротехнічний процес передбачає стадію удобрення грунту, коли спорадичне неусвідомлене підживлення землі при спалюванні деревини трансформувалося у цілісну організовану систему із залученням органічних добрив. Уже в добу Київської Русі з метою накопичення органічних добрив у хліборобській зоні поширюється стаціонарне утримання худоби. Одним з підтверджень регулярного внесення гною в грунт у господарствах русичів було існування трипілля, коли уже виробилась певна схема підживлення грунту. Саме в період давньоруської держави агротехнічний процес орного хліборобства набув завершеної структури.

У селянських господарствах України у XIX ст. побутували основні способи підтримання родючості грунту, чи його підживлення, відомі ще з часів Київської Русі. За агрономічним принципом їх можна розділити на дві групи. До першої слід віднести найпростіші організаційні способи: за рахунок регулювання часу експлуатації земельних угідь (тобто оперування системами рільництва відповідно до природної потужності грунту), визначення черговості висівання відповідних культур. Друга група передбачає інтенсивність -технології, коли в грунт уже вносять добрива або покращують структуру внаслідок обробітку.

Розподіл добрив за структурою угідь був типовим для всієї України: значна частина припадала саме на городи, з яких харчувалася родина, вирощуючи там необхідні культури.

Городи щорічно удобрювалися гноєм чи попелом. Адже ці клаптики землі постійно експлуатувались, були введені у своєрідну систему багатопілля.

Найбільш інтенсивно підживлювалась економічно ефективна частина поля, призначена для вирощування зернових культур. На Поліссі вона називалася «помірками», на Лівобережжі — «підметом», або «конопляниками».

Український хлібороб у середньовіччі уже свідомо застосовував агрономічно ефективний спосіб, коли посеред літа приорював зелену трав'яну масу для удобрення землі. Така практика побутувала на всій етнічній території України XIX ст. Мабуть, таким способом підживляли грунт на своїх полях ще давньоруські хлібороби. А можливим це стало після широкого впровадження плуга, за допомогою якого здійснювалось механічне перевертання відораних скиб грунту. Первинний догляд за злаками полягав насамперед, у найпростішій технології підготовки грунту, куди потрапляло насіння. Уже не випадок керував злаком, а розум і воля людини.

Усі найпростіші знаряддя оранки (рала, сохи) без відвальних пристроїв лише розривали, борознили грунт. Агрономічна підготовка грунту до посіву була тільки частковою: розпушувався верхній шар, при цьому коренева система бур'янів майже не порушувалася. Безполозове рало з ральником, як і найпростішого типу однозуба соха, неглибоко розривали поверхневий шар грунту,залишаючи між борознами необроблену смугу, через що доводилось ще раз проходити ралом упоперек («хрестити»). Але і це не давало бажаного результату — залишалися незачеплени-ми малесенькі клаптики землі. Значно ефективнішою була оранка ралом полозозого тішу, хоча і в цьому випадку лише розривався верхній шар грунту. Однак тут уже створювалися технологічні умови, завдяки яким майже не залишалося непорушених смуг між борознами (поперечне ралення). Глибока оранка, підрізання і знищення кореневої системи бур'янів наближали цей спосіб до оранки з відвальними пристроями. Розпушування грунту орною технікою з відвальними дошками було проміжним етапом між звичайною оранкою-боронуван-ням і агрономічно довершеним способом з перекиданням дерну. Відвальні пристрої на полозовому ралі (плужне рало) чи обладнана ними соха уже здатні були не лише боронувати поле, але й частково перемішувати грунт, поліпшувати його фізичну структуру, внаслідок чого краще засвоювались атмосферні мікроелементи. Залежно від конструкції відвальних пристроїв можна виділити симетричні (двосторонні) чи асиметричні (односторонні) пристрої. Симетричні як більш давні розсували розтятий полозом грунт по обидва боки, односторонні (при вправній оранці) — частково перекидали підрізану скибу. Незначна агрономічна різниця була помітна при роботі сохи зі сошниками, які встановлювалися під різним кутом до поверхні. Вищий агрономічний ефект очікували від оранки сохою з майже горизонтально розміщеним сошником. Найбільшим досягненням народної агротехнії, матеріалізацією багатовікових зусиль хліборобів стала оранка грунту плужною технікою (плугом, сохою, сабаном, косулею тощо). Вона різко підвищила  продуктивність   одиниці  поля,  збільшився  час експлуатації грунту з високим коефіцієнтом корисності.

Таким чином, агротехнологічний процес підготовки грунту за допомогою упряжних орних знарядь пройшов три основні етапи  свого  вдосконалення.   Оранку  простими  знаряддями можна   назвати   боронуванням;   другий,   досконаліший   технологічний  етап —  оранкою  з   перемішуванням  грунту; і, нарешті, третій етап — класичною оранкою з перекиданням пластів грунту, тобто плужною оранкою.

Процес оранки виглядав так. Ралом, запряженим парою волів чи коней (найчастіше тягловою силою були коні), проходили ділянку в обидва боки раз біля разу. Зборознивши поле в один   бік, хлібороб, щоб остаточно порушити верхній шар грунту, виконував ще поперечне ралення («хрестив»). Лише у такий спосіб  розпушувався  грунт.   Після   оранки  ралом  ділянку необхідно було вирівняти і розбити груди грунту подрібнювальними пристроями —мотикою, бороною, смиком чи драпаком. Для розорювання чорнозему, важких суглинків у традиційний український   плуг  у   різних  місцевостях  етнічної  території впрягали три або й чотири пари волів. На Поліссі, наприклад, у  плуг   впрягали   чотири,  інколи  шість  волів;   а  для легких піщаних грунтів північної частини Волинської губернії достатньо було і двох волів.

Повний запряг у традиційний плуг давав змогу проорювати чорноземи на 25—ЗО і навіть 40 см. Безумовно, оптимальна глибина борозни, насамперед, залежала від товщини гумусного горизонту і від тяглової сили. Практичний досвід підказував рільникові: чим глибше виореш, тим кращий урожай отримаєш. У народі побутувала приказка: «З глибокої борозни високий хліб росте».

Загальний рівень аграрної культури визначається технологічною системою обробітку фунту, яка, у свою чергу, залежить від досконалості орної техніки, існуючих систем рільництва тощо.  Виміром  цього  стану  може  служити  багаторазова оранка із залученням наявних орних знарядь — переважно плуга і рала, іноді плуга і сохи або усіх трьох знарядь, чи рала і сохи.

Технологічна підготовка грунту в Україні за участю двох знарядь стосувалася, зокрема, парової системи рільництва або підготовки новин, здебільшого для озимих посівів. Початки її, очевидно, сягають XIII—XV ст., коли були наявними ці та інші об'єктивні і суб'єктивні фактори: технічна база, соціально-господарські потреби і достатні аграрні знання.

При використаній декількох знарядь для багаторазової оранки виробилися певні технологічні традиції — для кожного знаряддя визначалась операція у системі обробітку грунту. Наприклад, плугом розорювали новини, а ралом рвали скиби («хрестили») або через деякий час, якщо це був парний пар, ще раз проходили вздовж скиб («довжили»). Подекуди довжили ріллю повторно плугом, а переораний пар — сохою.

Таким чином, багатозиарядевий обробіток грунту значною мірою характеризував творчі можливості хліборобів щодо підвищення продуктивності хліборобської праці, а також аграрної культури взагалі. Активне застосування двох і більше знарядь для оранки тривало в селянських господарствах аж до початку XX ст.

Кожна технологічна операція обробітку грунту мала свою назву. Перше поперечне ралення поліщуки іменували «ломити скиби», друге поздовжнє — «довжити», а коли два рази орали плугом і один раз ралили, то називали таку роботу «трирал-ля». Причому кожна операція визначалася по-своєму: орати плугом, рвати ралом, одвертати плугом. При подвійній оранці плугом другий раз проходили ним упоперек скиб, а при потрійній («троєнії») — дві перші операції (основне і поперечне проходження плугом) називали «оранкою», а третю технологічну дію — «довженням».

Основні етапи підготовки грунту, які існували в Україні у XIX — на початку XX ст., засвідчують, з одного боку, багатство технологічних прийомів (залежно від екологічних умов, соціально-економічного становища селян). А з іншого — простежується принципова тотожність окремих елементів технологічного процесу підготовки грунту на етнічній території. Повсюдно дотримувались чотириетапної сезонної оранки: весняна оранка під ярові культури; оранка чорного пару; літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; і, нарешті, зяблева оранка. Технологічна варіативність оранки у різних природно-грунтових зонах та історико-культурних регіонах пояснюється особливостями грунту і сформованими упродовж віків локальними аграрними традиціями.

§ 4. Сівба та догляд за рослинами

Основними хліборобськими культурами в Україні з давніх-давен були жито, ячмінь, овес, а з городніх — капуста, часник, цибуля тощо. У XVII—XVIII ст. з'являється картопля, яка згодом стає головним харчовим продуктом. На той час хлібороби вже культивували пшеницю, кукурудзу, з технічних культур — льон, коноплі.

За строками сівба зернових була рання і пізня весняна (ярові культури), а також осіння (озимина). Дещо негативно відбивались на проведенні сівби різні заборони, містифікації: 289 понеділок і субота — важкі («тверді») дні; в перший тиждень після свята Паски («провідний») не можна сіяти ні льону, ні коноплі, щоб ніхто в хаті не помер; а під час сівби заборонялось позичати посівний матеріал, будь-що виносити з хати, особливо вогонь... А дні збігали, засів затримувався. Упродовж віків народ уважно спостерігав за явищами природи; за поведінкою птахів, врожаєм грибів, першою появою рослинності тощо. Урожай підберезників віщував добре жито, рижиків — пшениці. Якщо зозуля вилетіла, коли дерева були вже з листям,— чекай хорошого збору сільсько-і осподарських культур. Зозуля прилітає одночасно з появою на деревах листя — буде рання весна.

Ранньої весни, коли ще земля добре не прогрілась, а вологи було багато,— сіяли біб, овес, що витримують холод і погребують вологи. Невибагливий до якості грунту овес висівали на гірших («пущих») землях.

Сіяли із сіви — мішка («сівака», чи «сівальні»), який вішали через плече; у горах послугувалися бесагами. Часом користувались коробом, виплетеним із соломи, чи видовбаним із дерева ("голонкою»), або відром. Гуцули, крім бесаг і тайстри, сіяли і дійниці —дерев'яного відра з одним вухом. На Поліссі для цього застосовували коробку, виготовлену з луба,— сиваньку.

За народним календарем, починали сіяти лише після свята Благовіщення (7 квітня). Посівного матеріалу потрібно було стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле — трохи більше як чверть гектара. Зорану до обіду ділянку в другій половині дня   засівали   і   боронували.   Густо   сіяли   овес,   дещо  рідше — пшеницю,   жито,   ячмінь,   оскільки   із   зерна   вівса проростало лише одне стебло, а з інших злакових — кущ стебел. Тому на ділянці вівса висівали «майже міх» (до 60 кг), а пшениці, жита, ячменю — «одні бисаги» (до 40 кг). Перед тим як набрати насіння у бесаги чи сівак, в одному розі зав'язували свячене зерно, проскурку і посвячену монету, що символізувало достаток і багатство. Виконував цю роботу сам гоподар або найманий ним у селі добрий сівач (сіяч).

Ставши на ріллю, хрестився і починав сіяти. Важливо було правильно обрати не лише час, але й тер-мо-вологий режим сівби. Недарма прислів'я нагадує: «Раз літо  родить».  Посієш  зарано в  холодну землю — загине майбутній врожай, посієш пізно — не дозріє або засушить його сонце у зав'язі.

Правильний догляд за рослинами під час вегетації був важливою запорукою хорошого врожаю. Виділялися дві форми догляду за врожаєм: агрофізична, коли за допомогою агротехнічних прийомів поліпшувалося середовище хліборобської культури (прополювання бур'янів, спушування грунту тощо), і забобонно-магічна, коли різними містичними процедурами робилася спроба відвернути певні загрози від ниви.

Перша форма є об'єктивною оцінкою суті справжньої допомоги рослинам у їх розвитку за допомогою агротехнічних заходів; друга — відображенням у свідомості селянина містичних уявлень, що відповідними магічними рухами чи шепотінням можна змилостивити небесні сили і відвернути лихо. Характерно, що магічні дії здійснювалися над тими культурами, які людина не могла захистити від стихійних лих природи: грози, граду, вихору тощо. Це колоскові й стручкові рослини, а також деякі городні, зокрема капуста, яку поїдала гусінь. Науці невідомі ритуали, спрямовані на збереження тих культур, плід яких знаходиться у землі,— картоплі, брукви, буряків, моркви тощо. Під час догляду за ними покладалися лише на відповідні знаряддя праці та уміння селянських рук.

Агрофізична форма догляду за культивованими сільськогосподарськими рослинами поділяється на білякореневе спушування грунту (заодно і підсікання коріння бур'янів сапою чи мотикою) та прополювання. Білякореневе спушування застосовувалось при вирощуванні картоплі, брукви, цибулі, часнику тощо, а також кукурудзи як просапної рослини.

Забобонно-магічна форма збереження врожаю мала міцні засади у виробничому побуті українця. Особливо переконливо вірили, що ритуальними діями — биттям у дзвони, ворожінням «хмарника» («грозовика»), посвяченням з процесією царини або магічними заклинаннями — можна відвернути град від нив. Уже на Свят-вечір хлібороб спрямовував імітативні дії на збереження врожаю під граду та грози. У миску накладали потроху всіх страв і йшли довкола хати, примовляючи: «Гавриїлу, Михаїлу, Харлаїму, просимо тя на вечерю до себе в гості, а якбись не прийшов у гості, то не прийди цілий рік, аби град не бив» 291 Побутувало багато магічних процедур для відвернення грози, граду. Майже у кожному селі була людина («хмар-иик»), яка, як сподівались, могла «не пустити хмару в село». «Хмарник» вкладав на подвір'ї навхрест лопату, якою порались біля печі, і кочергу («коцибу», «коцюбу»). У миску наливав свяченої води, додавав шматочки хліба або жарини («грані»), повертанся у напрямку хмари і примовляв: «Во ім'я Отця, Сина і Духа Святого. Іди на гори, на ліси, на води, па нетрі,— де кури недопівають, де пси недобріхують, де копі недоходять,— на ліси, на води, на темні ночі». Воду ішливав у незахідне місце.
Застереження від бурі, граду, звірів тощо відбувалося крізь призму релігійно-містичних уявлень селянина. Одні надприродні сили, які начебто виявляли доброзичливість до турбот хлібороба, всіма діями умилостивлювались і закликались протистояти злим демонам.

§ 5. Жнива

Знаряддя для збору зернових культур:1 — коса з одноручним кіссям (а — клин; б — заківка; в — обручка); 2 — коса з дворучним кіссям (а — «п'ятка» кіссяти); З — гладкий серп; 4 — назублений серп; 5 — стодоляні граблі; 6 — граблі для сіна; 7 — граблі-двоянки; 8 — дерев'яні вила-двоянки; 9 — коса з лучком; 10 — коса з грабками

Пристрої та інструменти для клепання і гостріння коси: 1 — опукла бабка; 2 — плоска бабка; 3 — бабка в бабківниці (Бойківщина, Лемківщина); 4,5 — бабківниці з Гуцульщини; 6, 7 — дерев'яні кушки; 8 — кушка з бляхи; 9, 10 — гострильні бруски; 11, 12 — молотки

Збір урожаю — це особлива за напругою фаза річного хліборобського циклу. Крім турбот, пов'язаних з підготовкою жнивного інвентарю, вчасно і без втрат зібрати вирощені, плоди, селянин перебував у тривожному морально-психологічному настрої: з одного боку, незмірна радість, вдячність Матері-Землі і всім силам за урожай, а з іншого — побою-І вання, страх перед злими силами, які можуть завадитш зібрати з такими зусиллями вирощений урожай. Тому підл готовка до початку жнив і саме жнива проходили у руслі вироблених місцевих традицій і звичаїв.

Хлібороби вважали, аби не зжати недоспіле зерно, яке давала неякісне борошно. Жито і пшеницю жали тоді, коли стебла* були вже жовті, а зерно в колосках — тверде. Ячмінь косилш тоді, коли стебла побіліли, хоча колоски ще й недоспілім оскільки у дозрілому стані вони швидко обсипалися.

Першими збирали озимину — жито і пшеницю, а потім —яру пшеницю, ячмінь, овес і ярим житом закінчували жнива. Женці (на Гуцульщині — «жнільшщі») приступали до роботи вдосвіта. Перший сніп нажинав ґазда, чи ґаздиня, або хтось із   заможніших  селян.   Не  дозволялось   починати  жнива; бідному   або   молодому,   який   не   мав   свого   поля.   Цим застерігались   від   збідніння   («щоб   не   зійти   на   жебраки» — Бойківщина).   На   Волині,   Поділлі  простежується дохристиянський ритуал, коди, зжавши перший сніп, женці сідали на нього і виконували колядку. Також не мала права почати жнива хвора жінка (Гуцульщина). Схоплені у жменю і зжаті одним махом серпа стебла клали на землю. 10—15 жмень, перев'язаних перевеслом («повереслом»), становили сніп. Перевесло скручували із стебел снопа. Величина снопа залежала від роду збіжжя та його стиглості. Більшими були снопи із жита і пшениці (у великих снопах менше втрат), меншими — з вівса, ячменю (через сируватість стебел). На Волині, Поділлі зберігся дохристиянський ритуал: женці сідали на перший зжатий сніп і виконували колядку. Косовицю злакових, здебільшого вівса і ячменю, проводили двома способами: «у вал» на стерню та «на стіну» (на стояче збіжжя). До кісяти прилаштовували грабки чи лучок («облучку»), щоб за їх допомогою рівно вкладати стебла.

Способи укладання снопів:1 - «купи»; 2—«кристи»; 3 — «кладня» (загальний вигляд); 4 —укладання «в сім гранок»; 5 —«плав»; 6 — купки льону; 7 — стропак для укладання зернових у кладні; 8 — кіл для льону

В Україні снопи просушували переважно без застосування дерев'яних кілків. Снопи вкладали у п'ятки, бабки (10—15 шт.), а також у полукіпки (ЗО шт.). Зате в Карпатах обов'язковим було вкладати снопи у кладні («кладня», «полукіпок», «копа» тощо) навколо дерев'яного кілка, в якій містилося 60, а навіть і 90 снопів.

Одразу після завершення жнив зернових культур жінки бралися до збору льону і конопель, які на той час (початок вересня) дозрівали. Особливо стежили, щоб не перезрів льон «скоцень», в якого самочинно тріскались головки і насіння висипалось   («скаче» —  від   чого   і   назва).   Щоправда, «поскінні» (білі) коноплі, з яких виготовляли біле полотно, брали у липні. Технічні культури, що були важливими продуктами харчування (олія, макуха) та цінною текстильною сировиною, вибирали без жодних інструментів: рукою виривали по декілька стебел з корінням. Кілька жмень льону чи конопель в'язали перевеслом у невеликі снопи («мандлі», «горстки», від староруського «горсть» — жменя).

§ 6. Молотьба. Очищення зерна

Річний хліборобський цикл завершувався транспортуванням вирощених сільськогосподарських плодів з поля, городів у призначені для них приміщення, обмолотом злакових культур, підготовкою до зберігання їх протягом зими у спеціальних спорудах.

Значних змін  зазнала молотьба колоскових — від биття прямою палицею по колоссю чи колоссям об предмет до ручних  і  механічних  молотарок,  які  з'явилися  повсюдно у господарствах українців наприкінці XIX ст., а особливо на початку XX ст. Проте, все ж таки, основним знаряддям молотьби аж до 40-х років XX ст. був ціп, який складався з бича («билень», «цілень»), ціпилна («ціпивло», «держак», «ручка»), двох капиць («головка», «голов») та ув'язі.

Молотьба  колоскових  ціпом   була   однотипною   на  всій території України. Цей спосіб мав глибокі історичні традиції серед слов'янських народів.  Елементи молотьби знайшли відбиток у високопоетичному «Слові о полку Ігоревім» для образного  опису  битви  при  Немизі:  «На  Немизь  снопи стелють головами, молотять чепи харалужними, на тоць животь кладуть, веють душу оть тела». Побутували інші способи молотьби — котком, з допомогою худоби, дошкою-теркою та ін. У степовій зоні України влаштовували токи   на   відкритій   місцевості,   а   у   Карпатах   зводили спеціальні приміщення.

Місцем молотьби на Бойківщині була стодола з мостом, який у Галичині називали «боїсько». Стодолою була та частина багатокамерної господарської будівлі, яка призначалася для завезення сіна чи снопів, а найважливіше — для молотьби і віяння.

У XIX — на початку XX ст. у селянських господарствах України   існувало   чимало   різних   способів   очищення обмолочуваного хліба, початки яких сягають ще у часи Київської Русі. В основу їх був покладений принцип питомої ваги зерна і відділюваних від нього решток — полови, соломи, насіння бур'янів, а також закон інерції руху предметів різної ваги. Отже, історично склалися два способи: із використанням сили вітру (віяння) та інерції руху (перекидування), які були відомі в Україні й у багатьох народів світу. В Карпатах, зокрема на Бойківщині і Лемків-щині, побутував ще третій (комбінований) спосіб — локальна інтерпретація ефективних елементів обидвох — сили вітру і інерції руху. Інструментом для віяння служили лопата-віячка, корито, цебро, відро тощо.

§8. Хліборобські   обряди   та   трудові традиції

Український хлібороб створив цілу низку своєрідних ритуалів заорювання, завершення польових робіт, зажинок тощо. Нам достовірно невідомі дохристиянські ритуали заорювання, однак ретроспективний аналіз окремих фрагментів уже християнських ритуалів свідчить про наявність двох світоглядних позицій — магічної конкретно-речової і магічної абстрактної. У світоглядних уявленнях хлібороба органічно сплелись народні й культові елементи: бодай чимось зарадити хліборобській праці, не дати їй змарнуватися. Випікання свіжої хлібини, «хрестиків», з тіста ритуальних коржів, якими здійснювали заорювання, частування робочої худоби,— все це не що інше, як продовження дещо зміненого ритуалу жертвопринесення. Можливо, давніша спільна основа ритуалу з хлібиною мала аналогічне сценічне  втілення нд всій етнічній території, оскільки ремінісценція хлібини зустрічається і на Лівобережжі, і на Поліссі, і на Поділлі, Волині, в Карпатах,— але вже у локальному сценічному втіленні. З часом у цих ритуалах залишилася лише їхня естетична функція. Зокрема, наприкінці XIX ст. ритуал заорювання ще зберігся на Поліссі, частково на Поділлі та на Лівобережжі, а також у Карпатах.

На Вінничині для заорювання пару, або новини («новоріл-лі»), пекли хлібину, яку брали зі собою в поле. Поклавши на розстелену на майбутній ріллі хустку, хлібину розрізали і кожному з присутніх давали по шматочку. На Полтавщині перед першою оранкою пекли «хрестики» з тіста, які з'їдали у полі. У цьому епізоді простежується злиття дохристиянської речової магії тіста і християнського символу — хреста. Саме ця первісна магічна основа ритуалів у XIX ст. у деяких місцевостях була забута, а її місце посів церковний обряд з церковно-християнською атрибутикою — свяченою водою, магічним знаком хреста тощо. Повсюдно зустрічалися тотожні перекази дії виряджання на першу оранку: свяченою водою кропили і робочу худобу, і знаряддя, й поле. Отже, дотримання ритуалів містико-культового змісту стало переконанням селянина, традиційним атрибутивним елементом   усього   агротехнічного   процесу. 

Однак уже наприкінці XIX — на початку XX ст. свідома потреба у виконанні магічних дій перед оранкою дещо ослабла, хоча світоглядна рефлексія зобов'язувала хліборобів це здійснювати. Таким чином, переконання у необхідності саме такого роду процедур було на рівні технологічних операцій. Обидві форми — світоглядна (духовна) і технологічна (матеріальна) сприймалися рівнозначно, можливо, навіть із деякою перевагою світоглядної. Наприклад, у випадку сезонної невдачі з урожаєм причини шукали насамперед не у об'єктивних факторах природно-кліматичного стану, агрономічній якості механічного обробітку грунту тощо, а в недотриманні магічних ритуалів.

У процесі формування трудових навичок відбувається їхня диференціація на індивідуальні та колективні, на суто чоловічі й жіночі. Усі важкі роботи (організація пасік, оранка, молотьба тощо), як правило, виконували чоловіки, залучаючи до цього дорослих синів (метод передачі трудових традицій). Жінки утримували городці, вирощували льон, коноплі, городину та ін. Поратися матерям допомагали дочки.

За принципом виконання всі чоловічі й жіночі роботи можна вважати переважно індивідуальними. А такі агротехнічні стадії, як садіння картоплі, жнива, сінокоси тощо, належали до колективно-сімейних, на яких були задіяні усі працездатні члени сім'ї. Можна ще виділити мішану групу робіт (догляд за картоплею, віяння зерна та ін.), якими займались лише дорослі члени сім'ї обидвох статей.

В українському селі був високий ступінь синтезу трудових традицій, технічних прийомів на рівні громади, які проявлялися у різних формах, однією з яких була толока. Цей звичай бере початок у далекому минулому. Його знають усі слов'янські народи й іменують його так, як він називався у старослов'янській мові: «толока» в українців та росіян, «талока» у білорусів, «тлака» у болгар, «тлука» у поляків. Найчастіше горяни-українці проводили толоку при збиранні хліба, при сінокосі та ін., під час якої громада виділяла кращих працівників, відбувався обмін найпродуктивнішими технічними прийомами, навичками.

Дещо зараджувала селянинові й широко розповсюджена в Україні традиція взаємодопомоги, що звалася супряга. Як соціальна форма колективної праці, сусідської товариськості, супряга водночас виражала статус моральних, стичних і виробничих взаємовідносин українського селянства. У цьому соціально-культурному феномені закладено віковічні традиції доброзичливості, взаємовиручки тощо. Саме він неодноразово рятував сім'ї від матеріальної скрути, був певною психологічною рівновагою, особливо поміж біднішого селянства. Селянська виробнича спілка базувалась насамперед на взаємній повазі, довір'ї і, найголовніше,— на паритетних засадах. Перш за все дотримувалися правила: пропорційно до вкладеної частки — і виробнича віддача. Проте частіше діяв принцип доброчинності: якщо спрягалися, то завершували кожному усі визначені землевпорядні роботи.

Супрягу умовно можно поділити на однофункціональну (здійснення однієї технологічної орної процедури) і багатофункціональну (виконання усіх видів хліборобських робіт). Саме цей елемент було покладено в основу спрягання господарств: ті, що мали три-чотири голови робочої худоби, як правило, спрягалися для одноактної дії — з оранки новини. Така супряга була спорадичною. Більш тривалими і масовими були ті, що укладалися між селянами з однією чи двома тягловими тваринами. Якщо у першому випадку до спілки ставали два господарі, то у другому — переважно три, а деколи й чотири.

Двокінні чи двоволові господарства вкладали між собою угоду на проведення усіх видів оранки, а дообробіток здійснювали самотужки, оскільки для запрягання у спушу-вальні знаряддя достатньо було двох чи навіть однієї робочої тварини, переважно коня. Господарства з одним волом чи конем виконували значно більше спільних технологічних операцій щодо повної підготовки грунту.

Народна агротехніка — це своєрідне історико-культурне, господарсько-виробниче явище, зміст якого охоплює як сферу матеріальної, так і духовної культури. їх взаємозв'язок і взаємовплив відбувається у процесі тотожного пізнання природних явищ і ефективного застосування набутих раціональних знань. Народна аграрна культура — це   органічно   вмотивована  цілість   технологічних

Хліборобські традиції сприяли згуртуванню українського народу, його духовному збагаченню . Запровадженням кологоспів і радгоспів більшовицька система зробила спробу ліквідувати багатющу обрядово-звичаєву основу, а згодом і всю націю взагалі.