Мисливство

Мисливство в Україні мало давні й міцні традиції. Питома вага цього заняття в господарській системі, розміри й способи мисливства склалися історично і залежали від багатьох факторів. Насамперед цьому сприяли природно-кліматичні та географічні умови: у лісах водилось чимало дичини — вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині втрачені тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство — качки, гуси, куріпки, дрофи, у ріках — видри та бобри. Полювання переслідувало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування й сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.

До розвитку мисливства впродовж століть — аж до початку XIX ст.— великою мірою спричинились натуральні повинності   селян,   з-поміж  яких  важливим був оброк у звірині, про що згадується ще в «Повісті минулих літ». Повсюдно в Україні від селян вимагалась данина хутрами білок, куниць, видр, тхорів, лисиць тощо. Вид хутра при сплаті данини залежав від місцевості. У період Київської Русі поряд з гривнею хутро виконувало функції грошей. Крім того, повинністю селян була обов'язкова участь протягом кількох днів у році (залежно від території) у полюванні, яке влаштовували багаті землевласники. У XVI—XVII ст. на Поліссі, в Прикарпатті існували цілі села, в яких основним заняттям селян було мисливство. Вироблялась навіть певна «спеціалізація» селян під час ловів: одні мали влаштовувати засідки, інші — виганяти звіра і т.ін.

У середньовіччі монопольним правом на полювання володіли великі землевласники — господарі мисливських угідь. Пізніше — аж до кінця XIX ст. — це право неофіційно перебрали на себе дрібні поміщики, навіть лісничі. Протягом століть було видано ряд законів, що стосувались прав і норм полювання на державних, поміщицьких й громадських землях. Зокрема, прийнятий за короля Зигмунта Августа 1557 р. закон — так званий устав «на волоки» — визначав право селян на полювання лише певних видів дрібної дичини (вовків, лисиць, білок, росомах тощо). Інші середньовічні закони забороняли селянам тримати мисливських собак і рушниці.

Деякі поміщики не дозволяли селянам навіть користуватися пастками. Існували певні закони й щодо організації, днів та термінів полювання. Нерідко ці обмеження призводили до неврегульованості відстрілу дичини, а отже, і до нерівномірного відтворення лісової фауни: масове винищення її під час великих ловів чергувалось з таким нспередбачуваним збільшенням, що завдавалась значна шкода селянським господарствам. У зв'язку з цим сільські громади зверталися до староств, вищих державних інстанцій з проханням регуляції живої природи. Поза тим, незважаючи на суворі заборони, селяни таємно займалися полюванням як на громадських, так і на поміщицьких землях. Керувалися при цьому переконаннями, що звірі та птахи — сотворіння Божі, отже полювати на них має право кожен.

Насамперед влаштовували полювання на тих хижих звірів (вовків, диких кабанів, лисиць), які завдавали серйозної шкоди посівам, худобі, свійській птиці, а ще, крім того, для поповнення харчових припасів.

Полювання  було  колективним й  індивідуальним.  Перше організовували  за   бажанням  землевласників,  власників, сусідніх  поміщицьких  маєтків   чи. міських  урядовців.   До  великих  ловів  готувалися  завчасно:  лісники попередньо висліджували місця перебування звірів, добирали людей для полохання та вигону дичини. Таке полювання, яке тривало інколи  кілька днів  і було  одночасно  розвагою для його учасників, відзначалося багатолюдністю, гамором і досить  часто створювало для селян багато незручностей, завдавало іноді великої шкоди.

Індивідуальне  полювання  селян  відбувалося  потай,  було  обмежене в часі — то ж вимагало більшої спостережливос-ті, кмітливості, врешті, великого досвіду. Характер полювання залежав насамперед від виду дичини. Як уже зазначалося, на деяких звірів (оленів, серн, ведмедів і рисів) селяни взагалі не мали права полювати. І якщо ведмедів та рисів зрідка все ж полювали на замовлення, то оленів і серн — майже ніколи, оскільки до них в народі ставились своєрідно. «Олень — князь бору», «Гіршого гріха нема,  як  ловити  на   сільце  серну»,— такі  думки  не  раз висловлювали селяни.

Мисливські пастки: 1 — «яма»; 2 — капкан; З — ощеп; 4 — петлі

Найпростішим способом ловів на вовків чи диких кабанів були ями-пастки («сліпі ями», «западниці»). У місцях, де вони мігрували, у глибоку яму із замаскованою галуззям накривкою клали приманку, на яку йшов звір. При цьому рухома кришка поверталась, і звір потрапляв у западню. Однак це був не зовсім надійний спосіб, тому що звірові нерідко щастило втекти.

Найбільш поширеним по всій Україні був самолов для вовків, що являв собою хмизову загорожу з вузьким проходом до центру, куди клали приманку. Прямуючи до неї, звір не міг уже повернутся назад, оскільки був затиснений гострими кінцями огорожі. Для ведмедів, а іноді й вовків мешканці українських Карпат влаштовували також пастки із грубих стовбурів — так звані «слупи». Це пристрій з двох стовбурів і кількох колод та приманки. Прагнучи дістати приманку, звір зрушував підпорку піднятої колоди,   яка   падала,   вдаряючи  його   і  притискаючи  до нижньої   колоди.   Подібним   способом   («підколодвою») ловили дрібних звірів — тхорів, куниць тощо. Лисиць   полювали   за  допомогою   «зазубу» — підвішеної важкої дошки із набитими на ній цвяхами та принадою. Дістаючи принаду,  звір  зрушував дошку, яка падала  на нього і вбивала. Такий пристрій був не зовсім досконалим, оскільки псував хутро звіра.

На лисиць плели з пруття ліщини довгий кіш (довжиною до 2  м). Коли лисиця потрапляла до середини, то обов'язково зачіпала шнурок, сполучений з накривкою, і вхід закривався. Подекуди  лисиць,  борсуків  і  куниць  просто  викурювали з нір. Для цього в одному кінці вистеженої нори розкладали вогонь, а в другому — мішок, у який потрапляла, рятуючись, жертва. Подібним способом викурювали куниць з дупла. Крім різних саморобних дерев'яних пасток, селяни віддавна користувалися залізними капканами («залізами») роботи місцевих ковалів, а також рушницями. Однак широкого розповсюдження вони набули аж у кінці XIX ст. Серед знарядь ловлі дичини досить широке застосування мали і багатопетельні сильця. Такі петлі з міцних шнурків підвішували між двома стовбурами дерев на шляхах міграцій звірів і використовували навіть для ловлі ведмедів і вовків. Багатопетельні сильця з тонких шнурів були придатними для ловлі птахів. На Поліссі і в Карпатах з цією метою використовували сіті, в центральних районах України для ловлі диких качок чи гусей послуговувалися навіть рибальськими вудками. У степовій частині України подекуди й донині зберігся давній спосіб полювання на дроф. Зимовою порою під час ожеледі, коли птахам обмерзали крила, їх ловили вручну.

У другій половині XIX ст., крім дерев'яних пасток, застосовували і більш надійні в експлуатації різноманітні металеві капкани, сильця з грубшого дроту або з кінського волосіння. З вогнепальної зброї популярністю у мисливців користувалися саморобні рушниці («самопали»), у яких порох вибухав від кремнієвої іскри. Були у вжитку також кремнієві, або «капслеві», пістолети. Щоправда, рушниці та пістолети через дорожнечу не мали великого поширення серед селян.

Слід відзначити добре знання мисливцями норову звірів, що мало неабияке значення для успіху полювання. Насамперед вивчалися місця перебування звіра у лісі. Як кажуть у народі, добрий мисливець кожну тваринку «вітром знаходив». Бралися до уваги звички молодого чи старого звіра, а також зоологічні особливості певного виду. Наприклад, на зайців не виходили полювати по першому снігу, який ще не влігся, тому що вухатий ховався під сніг. Бережливе ставлення до природи дозволяло раціонально визначати сезон полювання. Спостереження за звичками дичини підказували допоміжні засоби полювання. Зокрема, до XX ст. зберігся дуже архаїчний спосіб імітування голосів птахів та звірів. Так, для виманювання зі сховків вовків або диких качок мисливці вдавалися до відтворення власним голосом вовчого виття чи качиного крику. Лисиць виманювали голосами зайця або писком миші, вовків — меканням вівці, криком качки. Звуками сопілки, волового рогу, свистка із тростини, різними калаталами імітували голоси оленів, зайців, тетерів, перепілок, водоплаваючих птахів. На останніх полювали ще і допомогою опудал.

Відомими були також різні способи маскування — відповідно до пори року, рельєфу місцевості тощо. У відкритому степу при полюванні на дроф мисливці ховалися за пущений попереду віз із соломою, у лісовій місцевості прикривалися гіллям. На Гуцульщині, наприклад, при полюванні на оленя мисливці клали собі на голову листки лопуха або прикріплювали роги оленя, і це давало змогу наблизитись до звіра. Полювання із собаками, на конях практикувалося лише поміщиками, які для цього тримали цілі зграї хортів, що було дуже престижним у колі багатих землевласників. У селянському середовищі мисливські собаки теж зрідка траплялися, але хіба що у гайового чи писаря.

Були свої повір'я і щодо поведінки на полюванні. Наприклад, виходити на перші лови слід було так, щоб піхто ні в хаті, ні в селі не бачив, бо інакше не щаститиме упродовж мисливського сезону. У Карпатах і на Поліссі ДО кінця XIX ст. побутували різні приповідки, магічні дії, якими супроводжувалися вихід на полювання, розкладання пасток тощо. Цікавими є колоритні, багаті на фантазію мисливські розповіді. У них сконцентровано народне розуміння природи, зв'язку усього живого, що є важливим для виявлення морально-етичних засад української культури.

Із птаством боролися лише в тих випадках, коли, це були шкідники: більших відстрілювали, на менших наставляли сильця. Найчастіше знищували горобців як основних шкідників на сільськогосподарських угіддях.