Рибальство

У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.

Джерела свідчать, що вже у XVI ст. в Україні статутом регламентувалися терміни риболовства, зазначалися види снастей, якими можна було виловлювати рибу.

Рибальство — це переважно додаткове заняття, яке було доступне у будь-яку пору року людям різного віку, не вимагало складних знарядь праці та ін. Вільною ловлею риби користувалися, насамперед, привілейовані класи та дрібні підприємці, а також чиновники, які це право купували. Селяни рибу для власних потреб ловили потай, у вільний від сільськогосподарських робіт час. Малі хлопці й підлітки мали дещо більшу свободу щодо вилову риби. На берегах великих рік чи озер були відомі окремі села, де рибалили майже усі чоловіки з діда-прадіда, починаючи з п'яти-семирічного віку. Жінки брали участь у допоміжних роботах — ремонтували сіті, допомагали переробляти й продавати рибу, а інколи в мілководних ріках самі виловлювали рибу руками.

Для селян риболовля була певною підмогою в їх господарстві. Там, де було більше водних угідь, риба входила у їх щоденний раціон, в інших районах її споживали передовсім у дні посту, на певні релігійні свята. Отже, рибною ловлею селяни прагнули поповнити чи покращити своє харчування. Риба була також предметом продажу й обміну на інші продукти й побутові речі (льон, хліб, сіль).
Найбільшими районами рибальства в Україні були: пониззя Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Пруту, Прип'яті, Десни, узбережжя Чорного й Азовського морів. Тут рибальство вважалося основним заняттям певної частини мешканців, яке переросло у промисел.

Хоча професійне рибальство в Україні було досить обмеженим, все ж у південних районах промисел часто вели професійні рибалки, що об'єднувалися в артілі. Вони володіли досконалими знаряддями праці, човнами, спеціальними пристосуваннями для переробки чи зберігання риби. В артілях існував поділ праці, працювали майстри й підручні робітники. Промислове рибальство мало товарний характер: найчастіше сушену або в'ялену рибу розвозили по всій Україні й поза її межами, обмінюючи на сільськогосподарські продукти.           

У кінці XIX ст. — на початку XX ст. рибні промисли значно скоротилися, натомість набула поширення форма орендування водоймищ (або певних ділянок) у багатих поміщиків, інколи — у сільських громад. Форми організації і способи ведення рибальства безпосередньо залежали від характеру водних угідь, видів риб, сезону риболовлі, врешті, від місцевих традицій. Наприклад, рибопромисловці узбережжя Азовського й Чорного морів найчастіше ловили скумбрію, оселедців, кефаль, сомів, сазанів, бичків, білугу, севрюгу, осетрів, у той час як при індивідуальній риболовлі перелік видів річкової та морської риби був значно менший. В Україні найбільш поширеними видами річкових риб були карась, сазан, судак, щука, лин, лящ, сом, в'юн. На Поліссі й Волині, а також у прибережних стоячих водах рік Вислок та Сян (на Лемківщині) водилися чорні вугри, яких можна було ловити від пізнього літа до початку зими; у чистих високогірних 'потоках Карпат — форель (пструги); при берегах рік, під каменями, кишіло раками. Загалом в Україні екологічно чисті, впорядковані тромадами стави та озера, русла рік до кінця XIX ст. були дуже багатими на рибу. У народній культурі українців витворилася досить велика різноманітність   способів   та   знарядь   вилову   риби,   які значною мірою зумовлювалися характером та питомою вагою цього заняття, а також особливостями певного водоймища (глибиною, характером течії тощо). Традиційні засоби риболовлі умовно поділяються на: вудкові (гачкові), ударні, черпальні, пастки, перепони.

До найпоширеніших примітивних засобів рибної ловлі належали вудки («вудиці») із саморобними,  а з кінця XIX ст. фабричними гачками. Вудками користувалися, насамперед, підлітки, а також дорослі рибалки у тому випадку, коли розраховували на невеликий улов. У гирлах великих рік рибалки застосовували перемети — довгі шнурки з підвішеними до них десятками гачків з наживкою. Шнур перетягували поперек ріки і закріплювали на берегах, а підвішені гачки занурювали у воду на потрібну глибину. Кілька зв'язаних між собою переметів, які мали понад 400 гачків, називали «кармаком». їх ставили на лиманах або у морі на мілині. Загалом 334 ловля переметами заборонялась, тому відбувалась потай, у нічний час.
 

Рибальські сністі: 1,2 — підсаки; 3 — ятір; 4 — ятір з« крилами»; 5 — верша; ковбеня; 7 — ості

До архаїчних засобів риболовлі належали відомі багатьом народам ості («сандова», «сандоля») — дво- або тризубі вила,   якими   користувалися  на  мілководних  річках  при штучному освітленні в нічну пору. Рибалка остями бив рибу і викидав її на берег. У Карпатах це була інколи колективна риболовля: одні спрямовували рибу в потрібне русло, інші били її.

Саки («сачок», «хватка», «підсадка») — снасті, якими рибалка черпав рибу. їх плели з ниток у формі конічного мішка і прикріплювали на дерев'яному ободі з ручкою, довжина якої залежала від того, яким способом ловили рибу — з берега, човна чи вбрід.

В Україні рибалки користувалися снастями — пастками, з яких найпоширенішими були ятері — циліндричної форми сіті з кількома обручами. Найчастіше ятері складалися з двох сіток: кінець довшої сітки зав'язувався наглухо, другої — меншої, що була вставлена у першу,— мав вузький отвір, через який риба потрапляла і назад уже не могла вибратися. Інколи по боках ятера прикріплювались додаткові полотнища сіток («ятір на крилах»), які спрямовували рибу до отвору.
Подібними до ятерів були верші, виплетені з лози. Ятері чи верші за допомогою грузил опускали на дно водоймища, залишаючи на ніч (інколи — з приманкою), а зранку забирали улов.

Відомі також пастки-сітки. На прибережних водах морів для вилову кефалі користувалися матами — довгими виплетеними з очерету доріжками, які розстеляли на ніч на модному плесі. Кефаль, лякаючись тіні, намагалася перескочити її і потрапляла на мати, з яких уже не могла вибратися. На Дніпрі, Південному Бузі, у протоках гирла Дунаю для пилову риби у великих кількостях обладнували системи глухих перегородок з вузькими проходами. У ці лабіринти заходила риба і її виловлювали саками чи іншими засобами. ()стями, гачками, саками, хватками, вудками користувалися паіібідніші селяни, а ті, хто володів човнами, мали досконаліші снасті — сіті, ятері, неводи, волоки тощо. Найчастіше практикувалась ловля риби поодинці чи мдмох, гуртом — лише у промислі. Так, колективним був вилов риби на великих ріках сіткою — «волоком», що мав близько 80—100 м довжини і 3 м ширини. Таку риболовлю вели 6—8 осіб на двох човнах. Вилов риби  неводом  також  вимагав   кооперування  сил.   Вибір снастей, характер риболовлі зумовлювалися також сезоном та порою доби (літня чи зимова, денна чи нічна рибалка), до певної міри — видом риби.

Загалом рибальство в Україні грунтувалося на уважному й  дбайливому  ставленні  до   природи.   Про  це  свідчить, зокрема, той факт, що українці, на  відміну  від  деяких   сусідніх народів, ніколи не глушили риби. У зимовий період,  коли крига сковувала ріки, громадським обов'язком було прорубування невеличких ополонок, щоби риба не задихалася від браку повітря. Цими та іншими способами намагалися зберегти мальків, відновлювати природу.