Навський Великдень

На Навський Великдень мерці відправляють своє Богослуження і каються в гріхах. У цей день вони не бояться ні хреста, ні молитви, а як побачать живого чоловіка, то душать до смерти. А щоб мерці не задушили, то треба обливатися водою: «мерці мокрого бояться».

Оповідають, що один чоловік мав дві дочки. Молодша  померла  перед Великоднем,а старша дуже тужила за нею і вирішила побачити її на Навський Великдень. Діждалася вона цього свята і пішла на цвинтар о 12-тій годині ночі; там вона побачила двох хлопців, що стояли і трубили в труби, скликаючи мерців. Мерці встали з могил і пішли до церкви. Дівчина пішла за ними; а коли вони входили до церкви, вона зупинилася біля паперті. Останньою ввійшла в церкву її покійна сестра. Побачивши свою живу сестру, вона сказала: «Біжи додому, а то мерці тебе задушать!» Жива сестра побігла додому. Мерці погналися за нею, але не догнали. Прибігши до хати, дівчина розповіла все, що бачила, і відразу ж померла.

На Херсонщині «Мертвецький Великдень» припадає не на Чистий четвер, а на Жиловий понеділок. Там розповідають таку бувальщину:

Були собі чоловік та жінка та була у них стара баба. Одного разу баба почала оповідати, що як заговіти на Великий піст супроти Жилавого понеділка і сховати за губу шматок сира з вареника, то відьма сама прийде до хати і розкаже, де і в кого вона корови доїла. Чоловік послухав це, взяв собі в тямки і каже: «Як діжду пущення, то небезпремінно зроблю так, як баба каже».

Надійшло пущення. Чоловік як напився горілки та наївся вареників, то аж закуняв над макітрою, але про відьму не забув: піввареника за губою лишив для неї. Десь опівночі загули дзвони. Чоловік подумав, що то вже по утрені дзвонять. Одягнув шапку та й пішов до церкви. Ввійшов він в ограду, дивиться — аж там мерців повно: дітей, дівок, парубків, та й старих досить . .. Дивиться він далі: церква відчинена. Ввійшов він — і там повно мерців, а всі такі нужденні і страшні. І причепилися вони до нього:

—  Дай, дядьку, вареника! Дай. дядьку, вареника!
—  Та відчепіться, — каже він, — люди добрі, де я вам стільки вареників візьму!
А вони ще дужче до нього взялися, на цвинтар затягли та як поначіплялися: комашня! . . .
—   Давай, — кричать, — вареника, а то на шматки розірвемо!

Воно, щоправда, народ легкий — звісно, мертвяки: тільки кості і де-не-де шкіра теліпається. Але чоловік злякався. Ще б пак! Піввареника має, а їх сила-силенна: як тут обділити?!

Він хреститься, він молиться — а вони не бояться. Що ти, Господи, Боже мій, тут вдієш?! Коли це півень: кукуріку! І все те не знати, де поділося!

Чоловік ковтнув половину того вареника, обтерся рукавом та й пішов додому. «Хай йому, — каже, — біс та лиха година, таке чоловікові скоїлося!»

Прийшов він додому, а люди кажуть йому, що в Жиловий понеділок зажди Мертвецький Великдень. «А я, — каже, — й не знав».

То його баба так підвела, певно відьомою була.