На підході ще одне свято – 23 лютого, День захисника Вітчизни.

Скільки вже списів зламано довкола нього, скільки статей написано. Начебто й немає сенсу вкотре повертатися до цієї теми. Проте події останніх президентських виборів і навіть одразу після них, коли вже новий Президент України В. Ющенко відвідав Донецьк, а заплановану поїздку в Одесу чомусь скасував, змушують замислитися не лише про проблеми єдності українців, а про необхідність усунути все те, що цій єдності заважає. Як на мене, українцям потрібні спільні свята, а не регіональні, яким нині фактично є 23 лютого.

Нагадаємо шановним читачам, що 23 лютого 1999 р. екс-президент Л. Кучма своїм указом установив свято День захисника Батьківщини. Президентський указ задовольнив численні прохання громадських організацій і ветеранів війни.

Якою була реакція суспільства? Соціологічні дослідження Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова засвідчили, що 33,6% респондентів 23 лютого відзначають День Радянської Армії, 30,1% – свято всіх чоловіків і тільки 19,4% – День захисника Батьківщини. Отже, 33,6% важлива згадка про Радянську Армію, яку раніше йменували Червоною, а ще раніше – Робітничо-Селянською Червоною Армією. З урахуванням тих 19,4%, які знають про День захисника Батьківщини, загалом 53% респондентів святкують 23 лютого з ідеологічних міркувань і частково за інерцією, мабуть, унаслідок тривалого проживання в колишньому СРСР.

Що ж, зробімо невеличкий екскурс в історію України.

28 січня 1918 р. голова Ради Народних Комісарів В.І. Ульянов-Лєнін підписав декрет “Про організацію Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА)”.

18 лютого 1918 р. австро-німецькі війська, порушивши перемир’я, укладене 15 грудня 1917 р., розпочали наступ, створивши загрозу для столиці російської республіки Петрограда. 22 лютого 1918 р. опубліковано декрет-відозву РНК “Соціалістична батьківщина в небезпеці!” У відповідь на заклик цього, а надто наступного дня в РСЧА записалися десятки тисяч добровольців. Новосформовані загони дали бій німецьким військам і зупинили їх просування під Псковом і Нарвою. На відзначення масового підйому трудящих молодої республіки та мужнього опору перших загонів РСЧА німцям 23 лютого став Днем Червоної, а з 1946-го – Радянської Армії.

Припустімо, що ця святочна історія загалом узгоджена з фактами. Але як вона співвідноситься, власне, з українським контекстом?

Спершу Лєнін думав, що йому вдасться ліквідувати Українську Народну Республіку або шляхом переговорів із Центральною Радою, або збройним повстанням зсередини. У грудні 1917 р. він пред’явив Центральній Раді УНР ультиматум про капітуляцію. Рада його відкинула, посилаючись на право самовизначення, проголошене самим же більшовицьким урядом. Спроби більшовиків підняти в Україні загальне повстання теж не вдалися, хоча 11 грудня 1917 р. в Харкові більшовики захопили владу й проголосили Українську радянську республіку.

І тоді наприкінці грудня 1917 р. Лєнін скерував армію, яка захопила Київ – це була перша радянська окупація України.

27 січня 1918 р. Україна уклала договір із Німеччиною й Австро-Угорщиною про постачання їм хліба, якщо ці держави визнають незалежність України й нададуть їй допомогу проти радянських окупантів. 12 лютого 1918 р. уряд УHP звернувся до німецького уряду з проханням про військову допомогу. До квітня 1918 р. здебільшого зусиллями німців більшовиків витіснили з усіх українських

земель.

До Берестейського сепаратного мирного договору від 3 березня 1918 р. між Радянською Росією та німецько-австрійським блоком включили шостий пункт, у якому йшлося про те, що радянський уряд визнає мирну угоду України з Німеччиною та її союзниками, а також незалежність УНР, зобов’язуючись укласти мирний договір із Центральною Радою, в якому буде визначено державні кордони між Україною та Росією. Після конфлікту Центральної Ради із Німеччиною відбувся переворот, унаслідок якого 29 квітня до влади прийшов гетьман П. Скоропадський.

Із цієї короткої довідки легко виснувати, що в період із 27 січня до 29 квітня 1918 р., згідно з укладеним договором, Німеччина була союзником Центральної Ради. І цей договір тоді відповідав національним інтересам України. Німці допомогли звільнити нашу державу від більшовицької окупації, щоправда, скористалися її ресурсами.

Який це був союзник – інше питання. Однак українські історики вважають, що укладення цього договору за тих обставин було вигідним Україні. Отже, українців не міг тішити факт поразки німців, наших союзників, від більшовиків під Псковом. Слабкість Німеччини – нашого основного захисника – рано чи пізно спричинила б негативні наслідки й для України, що не могло не насторожувати українського керівництва. Фактично поразка німців несла загрозу нової окупації більшовиками. Тож знаменний для російської історії факт організації та успіху Червоної Армії ніяк не міг бути святом для захисників Батьківщини в 1918 році. Це свято захисників Батьківщини в Росії та вояків молодої РСЧА, спадкоємцем якої стала Радянська Армія, а відтак і сучасна російська.

Якщо підходити до фактів строго, без емоцій, то святкування українцями 23 лютого є по суті святкуванням перемоги над їхніми союзниками, які прийшли нам на допомогу у важкі часи становлення державності України 1918 р.

Тоді як розуміти Указ екс-президента України про оголошення 23 лютого Святом захисника Батьківщини? Це законне свято росіян, то нехай вони його й святкують. Нехай святкують його й ті громадяни України, які в душі не відокремлюють себе від колишньої Радянської Армії, насамперед її ветерани, а також ті громадяни України, які зберегли вірність іншій Отчизні – СРСР. Це їхнє право, і було б не демократично боронити це їм. Але чому держава повинна встановлювати свята, які не поєднують, а роз’єднують? І чому маємо зневажати свою історію та нехтувати власними святами?

Ще наприкінці вересня 2002 р. міська рада Львова ухвалила звернення до президента Л. Кучми, в якому просила перенести День захисника Батьківщини з 23 лютого на 14 жовтня, день створення УПА 1942 р. Депутати також просили президента підписати указ про визнання воїнів УПА учасниками національно-визвольного руху та надати їм пільги, які мають ветерани Другої світової війни. Міськрада просила Львівську облдержадміністрацію й облраду встановити 14 жовтня вихідний на теренах області. Нічого цього не зроблено.

До всього сказаного варто додати ще один важливий момент.

23 лютого 1918 р. більшовики розстріляли автора гімну й прапора кримськотатарського народу, муфтія мусульман Криму, першого голову уряду Кримської Народної Республіки Номан Челебі Джихана. У першій Конституції автономії, ухвалений на проведеному Джиханом установчому Курултаї, “визнавали рівноправність усіх мешканців Криму, незалежно від національності, і проголошували основні демократичні свободи”. І це вже наша історія. Ми не можемо не брати до уваги трагічних почуттів частини наших громадян. Тому коли одна частина громадян України 23 лютого святкує “своє” свято, в іншої – кримських татар – траур, а в усіх мечетях Криму проходять пам’ятні молебні, присвячені загибелі Великого Сина кримськотатарського народу. Отже, можна однозначно сказати, що свято в день 23 лютого не сприяє єднанню громадян України.

Ті близько 50% населення, які воліють святкувати 23 лютого, – це насамперед мешканці сходу й півдня України. Мешканцям Західної України більше до вподоби 14 жовтня. Центр, як завжди, на розпутті. У Києві багато людей узагалі нічого не святкують. Сердечні українські жінки купують своїм колегам по роботі листівочки, примовляючи – ну, не справедливо якось: у жінок є

8 Березня, а в чоловіків свого свята немає.

Може, є сенс установити загальноукраїнські свята, які не роз’єднували б українців, а поєднували? І основою для них були б пам’ятні події української історії, які визнавала б більшість населення всіх без винятку регіонів України? Адже в нас, урешті-решт, є своя армія, з власними славними традиціями!

Анатолій Павленко – військовий експерт, мешкає в Києві

Обговорити таттю на форумі