Степан Карачко, крєзнавець
       м. Чернівіці

    Із приходом пори Різдвяних свят ми поринаємо на три тижні у чарівний світ, створений уявою й фантазіями багатьох поколінь наших предків. Це світ, наповнений народними повір’ями, билицями та легендами про неймовірні чудеса та надприродних істот. 
   Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перемінюється у вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою. 
   Водночас протягом цієї перехідної пори року до осель наверталися душі померлих й активізовувалася всіляка "нечиста" сила, а також пов'язані з нею чаклуни та відьми. 

Святий вечір 

   Головним ритуалом Різдвяних свят в українців вважалася колективна родинна вечеря на різдвяний Святвечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків, що, за народними віруваннями, приходили на цю "тайну вечеру". Прихід цих особливих адресатів пожертви досягався через їхнє закликання на трапезу. В гуцулів перед початком трапези на Святий вечір глава родини, ґазда, брав зі столу миску з усіма святвечірніми стравами й, передаючи її кому-небудь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю "божих і грішних душ", з тим щоби "вони на тім світі так вечерили, йик ми тут". 

   Різдвяне меню на Буковині та в східних районах області зазвичай складалося з 12 страв. Обов'язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою; її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак. У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу також подавали голубці з кукурудзяними крупами та вареники з різноманітною начинкою: чи з вишнями, чи з черешнями, чи зі сливками, чи з картоплею, чи з капустою. На сусідній Кельменеччині меню було розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники з капустою або картоплею, пампушки, з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо. У народному календарі Буковини, складеному і виданому ще у ХІХ ст. етнографом Григорієм Купчанком, перераховано страви, які готували до святкової вечері місцеві господині: пшеница, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Також буковинки пекли пироги, книші з маком, із капустом, із горохом та ін. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно. 
   Це символічне жертвоприношення закріпилося в різдвяній обрядовості у вигляді ряду характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх тощо. Поширеним є звичай зоставляти після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч - із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків. 

   Примітно, що старожитньої традиції намагаються дотримуватися і в приміських селах під Чернівцями, жителі яких значною мірою перейняли урбанізований спосіб життя. Під скатертину, скраю столу, кладеться жмут сіна. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленим горіхом і маком. Обов'язковими є гриби та узвар із сухофруктів. До традиційних страв також належать колочена фасоля, варений біб, вареники з капустою та з картоплею, смажена риба, оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без голубців (або, як тут кажуть, голобців) - звісно, пісних. Ще на стіл накладають салат із бурячка з грибами, а хороші господині можуть почастувати свою родину пампушками з вишневою начинкою. 
   Окрім дорослих, до різдвяної магії трішки долучалися і дітлахи. Велике задоволення як найстаршому поколінню, так і наймолодшому приносила обрядова гра з імітуванням квочки, що подекуди у наших селах збереглася до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і "квокали": "Квок, квок, сорок дев'ять курок, п'ятдесятий кугут". Казали, що як так робити, то будуть ранні курчата. За це їм давали горіхи, цукорки, печиво. А ще дітлахи залазили під стіл і запитували звідти: "А що хочете?" А дорослі відповідали приказкою про сорок курок і кугута й кидали винагороду - горіхи та солодощі. На Кельменеччині діти "квокали" під столом, щоби у новому році в господарстві були квочки. А після завершення трапези у буковинців і зараз, як і сто літ тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів. І поки житиме ця гарна традиція в нашім народі, доти і стоятиме наш буковинська земля. 
   На Різдво прийнято було колядувати – обходити оселі, виконуючи величально-вітальні пісні (колядки) і речитативні формули (віншівки). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, щедрого врожаю, достатку, за що отримувала певну винагороду. В основі цих обходів - магічна ідея «першого дня», згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали здійснитися. 

   Колядування 

   Колядування звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він частково християнізувався. Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – мирної хліборобської праці, громадського і сімейного побуту та ін. 

   У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками. Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Парубок перевдягався в козу (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний колообіг часу, прихід нового року. 

   Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними – в основному це прохання винагороди. 

   Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти та подарунки. До складу ватаги незрідка входили музики й танцюристи. 
   Ось одна з Буковинських колядок; 
   Гой, Цильчику-Васильчику,

   Посієм тебе в городчіку, - 2 р.

   Та й будем тя (тебе) шанувати,

   Сім раз на день поливати, - 2 р.

   В недільку рано вершки рвати,

   Нашу й Маланку й обтикати. - 2 р.

   Наша й Маланка незродна й була,

   Йшла дорогою та й повернула. - 2 р.

   Наша Маланка на штири дошки -

   Пустіть Маланку до хати трошки. - 2 р.

   Маланочка й Петрівочка

   Не виспалася, бо й Маланочка. - 2 р.

   Шовки й пряла, кідрі ткала,

   Та й до мамочки висилала. - 2 р.

   Ой мамочко-голубочко,

   Прийми шовки, прийми кідрі, - 2 р.

   Прийми дочку - Маланочку.

   Не мої шовки, не мої кідрі,

   Не моя дочка-Маланочка. - 2 р.

  

  

   Вертеп 

   Перша згадка про вертеп в Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки. 
   Спершу популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних, антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп зазнав гоніння, із пласта офіційної культури він повільно перейшов в пласт культури неофіційної, народної, пройшовши стадію професійної літературної обробки. 
   Поряд здавна існував вертеп не просто як веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія народного життя. Мабуть, в цьому загадка його буття. 
   В ХІХ ст. на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани, солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в садибах, заможних селянських хатах, скільки в балаганах, на торгових площах. 

   А на початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким чином вертеп можна назвати прообразом театрів ляльок. 

   Вода як магічний засіб слугувала основним дублером вогню і в обрядах символічного знешкодження відьом та інших персонажів демонології. Це відбувалося через потоплення у водоймі (здебільшого протічній) ритуальних об'єктів або звичайних ужиткових предметів, які символізували чи асоціювалися з чаклунством та нечистою силою. Паралельне використання або і взаємозаміна води та вогню у захисній календарній магії безпосередньо перегукується з історичною практикою проведення громадою самочинних дізнань стосовно осіб, запідозрених у відьомстві та чаклунстві, яких випробовували як вогнем і димом, так і водою. 

   Водохреща - Маланка 

   Третім великим празником різдвяного циклу, чи Коляд, є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення. Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода. 
   Приготування води з магічними властивостями приурочувалося і до деяких попередніх свят осінньо-зимового періоду, як-от Введення, Андрія тощо. Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення. Передусім потрібно відзначити побутування у магічній практиці українців Карпат і Прикарпаття архаїчного способу освячення води - за допомогою вогню, через відгашування. Завдяки етнографам кінця ХІХ - початку ХХ ст. маємо унікальний опис такого дійства у виконанні особи, яка регулярно практикувала заняття магією - знахаря-баїльника: тричі набрана вода з примовлянням згашувалася через полум'я у підкладену миску. Після цього над водою виголошувалися молитви та баїли, тобто примовляння. 

   Таку спрямованість мав ряд календарних звичаїв, які полягали у вкиненні у воду, затопленні ритуального об'єкта, який символізував чи асоціювався з відьмами та іншою нечистою силою. Яскравим зразком такого дійства є звичай купання-потоплення перебраних - учасників переберії після завершення ритуального обходу, що є обрядовою паралеллю згадуваного звичаю спалення масок. У містечку Вашківцях, на Буковинському Підгір'ї, такий обряд-ритуал традиційно проходить щороку на Василя, під вечір, і є своєрідною кульмінацією дводенного свята. Купіль перебраних відбувається у потічку, що зветься Глибічок, у Долішньому куті. Місцеві жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії - "діди", "баби", інші маски й серед них обов'язково Маланка - очищаються від усілякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями. Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається основне дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і бризкають на глядачів, які численним натовпом збираються на березі. 
   Наша Маланка у Дністрі була,

   У Дністрі була, дністровую воду пила,

   На камені ноги мила,

   Білий фартух замочила...